Берегиня

Берегинею сьогодні найчастіше називають стилізовану жіночу фігуру з піднятими або розведеними руками, яку вишивають на рушниках. Сам мотив справді трапляється в народній вишивці й ткацтві. А от уявлення про Берегиню як давню українську богиню — охоронницю дому й роду — багато науковців вважають конструктом кінця XX століття. На цій сторінці ми розводимо ці дві речі.

Значення і тлумачення

Що відомо з давніх текстів

Слово «берегині» трапляється в кількох давньоруських повчаннях проти язичництва — зокрема в «Слові про те, як погани кланялися ідолам». Згадки про берегинь у цих текстах — місцеві вставки до перекладів із грецької. Берегині в них згадані лише у множині, поряд з упирями та іншими персонажами, яким «клали треби». Як вони виглядали і що «робили», невідомо.

Походження слова дискусійне. Частина дослідників XIX — початку XX століття (В. Даль, Є. Анічков, М. Гальковський) виводила його від слова «берег» і пов’язувала берегинь з русалками. Б. Грінченко й О. Курило зіставляли його з «перегенею» — учасницею жниварського обряду. Б. Рибаков запропонував власну, теж дискусійну етимологію. Тлумачення «та, що береже» часто вважають народною етимологією; М. Селівачов простежує, як осмислення слова змістилося від «перегині» через «берег» до дієслова «берегти».

Звідки взялася «богиня-берегиня»

Образ Берегині як давньої богині, що оберігає дім, родину й націю, став популярним наприкінці 1980-х років, на хвилі національного відродження. Велику роль відіграли однойменні твори письменника Василя Рубана та етнографа Василя Скуратівського — книжка Скуратівського «Берегиня» вийшла 1987 року. Згодом образ закріпився в шкільних підручниках, пресі, назвах організацій і закладів.

Історикиня Оксана Кісь ще 2005 року доводила, що цей образ — сучасна конструкція, створена переважно чоловіками-авторами. На її думку, він закріплює за жінкою роль матері й хранительки домашнього вогнища. Критично про «міфологему Берегині» писали й інші дослідниці, зокрема Т. Орлова та Ю. Буйських. Мистецтвознавець Михайло Селівачов прямо називає «берегиню» пізньою міфологемою, яка увійшла в моду завдяки милозвучності слова. Загалом більшість академічних дослідників вважає «давню богиню Берегиню» продуктом романтичної літературної творчості, а не реконструкцією.

А як щодо вишивки?

Тут ситуація складніша. Антропоморфні, тобто людиноподібні, мотиви в українському орнаменті безперечно є. Мистецтвознавиця Т. Кара-Васильєва згадує жіночі фігури з птахами у вишивці Західного Поділля, а в переліку давніх мотивів поряд із деревом життя та сонячними знаками називає й «берегиню». За М. Селівачовим, у мистецтвознавчій літературі цю назву наводять лише з кінця 1960-х років, а в класичних публікаціях про народний орнамент кінця XIX — початку XX століття (Ф. Вовк, О. Пчілка, М. Кордуба, В. Шухевич та ін.) її немає. Тож цей приклад добре показує, наскільки міцно нова назва прижилася навіть у фахових текстах.

Людиноподібні фігури мають і давню археологічну історію: зоо- та антропоморфні елементи дослідники відзначають уже в орнаменті трипільської культури. Тут думки дослідників розходяться. М. Селівачов, спираючись на праці М. Гімбутас і Б. Рибакова, вважає зв’язок жіночих фігур народного орнаменту з образом «Великої неолітичної богині» безсумнівним. Водночас між трипільською керамікою і вишивкою XIX століття — кілька тисячоліть майже без проміжних свідчень, тож багато хто вважає таку тяглість гіпотезою: схожість форм ще не означає спільного значення. Важливо й інше: навіть Селівачов, визнаючи давнє коріння мотиву, наполягає, що саме ім’я «берегиня» для нього — новітнє.

Мистецтвознавці О. Найден і М. Селівачов обережні й в іншому: вони згадують, що ромб серед інших можливих значень могли читати і як жіноче божество, але наголошують на багатозначності таких знаків.

Польові записи дають строкату картину. Дослідниця рушників Світлана Китова зауважувала, що опитані нею вишивальниці слова «берегиня» не знали; М. Селівачов не зафіксував його в жодному зі своїх польових записів 1970–1990-х років. Натомість у записах дослідників А. Плечко й О. Денисевича із Середнього Полісся одна з інформанток назвала вишитих «чоловічків, що держаться за руки» оберегами. Тобто захисне значення людських фігур у народному мовленні трапляється, але сама назва «Берегиня» — ні.

Де трапляється

Жіночі фігури найбільше відомі з рушників — вишитих і тканих, а також з писанок. Серед сюжетів вишивки Західного Поділля мистецтвознавці згадують «жіночі фігури з птахами». М. Селівачов наводить приклади мотиву на писанках Поділля й Полісся та в ткацтві Чернігівщини і перелічує народні назви схожих фігур: «баби», «ляльки», «молодички», «панни», «княгиня», «королева». Чимало сучасних рушників з назвою «Берегиня» вишито вже під впливом популярного образу. Більше про рушники — у статті «Рушник: види і значення», про регіональні відмінності — в огляді «Вишивка регіонів України».

Надійно прив’язати мотив до однієї області ми не можемо, тому регіон не вказуємо.

Як зображують

Типова схема — геометризована жіноча постать, зазвичай фронтальна і симетрична:

• руки підняті вгору — так званий «молитовний» жест;
• руки розведені в боки або опущені, іноді з квітами чи гілками в долонях;
• спідниця-трикутник або трапеція, часто з візерунком;
• обабіч фігури — птахи, деревця, коні з вершниками;
• іноді голова замінена ромбом чи квіткою, і фігура майже зливається з вазоном.

Саме цей останній варіант породив одну з версій: С. Китова вважала, що фігуру з піднятими руками часто правильніше читати як стилізований вазон або дерево життя. М. Селівачов теж виділяє окремий тип фігур, «контамінованих» із деревами чи квітами, — їх у народі звали, зокрема, «вазон» чи «панни». Інша версія пов’язує жест піднятих рук з Орантою — зображенням Богородиці з піднятими в молитві руками. Ці версії не виключають одна одну.

Міфи та сучасні тлумачення

«Берегиня — тисячолітня богиня-охоронниця». Як показано вище, це сучасне уявлення, яке поширилося в 1980-х роках. Давні тексти згадують лише «берегинь» у множині, без опису.

«Берегиня — символ українського матріархату». Ідея давнього «матріархату» в українській культурі не має підтвердження в сучасній антропології. О. Кісь розглядає її як ідеологічну конструкцію.

«Кожна жіноча фігура на рушнику — берегиня». Майстрині, які вишивали такі рушники в XIX — першій половині XX століття, за наявними даними, цієї назви не вживали. Називати мотив «берегинею» сьогодні можна, але варто пам’ятати, що це нова назва для старого орнаменту.

«Тризуб виник із зображення Берегині». Таке твердження поширював, наприклад, письменник С. Плачинда. Жодних доказів для нього він не навів, і науковці його не підтримують.

Берегиня і лялька-мотанка. Сучасні майстер-класи часто називають ляльку-мотанку «берегинею роду». Це теж пізнє перенесення образу; див. статтю «Лялька-мотанка: історія і майстер-клас».

Монумент Незалежності. Жіночу постать на колоні на Майдані Незалежності в Києві (2001) часто називають Берегинею. О. Кісь звертає увагу на її іконографічну подібність до Богородиці-Оранти з Софійського собору, а М. Селівачов вважає цей монумент «апофеозом» перетворення слова: від назви «бісівського» персонажа давніх повчань — до охоронниці рідної землі.

Чесний підсумок такий. Жіноча фігура — реальний і цікавий мотив народного орнаменту, значення якого достеменно невідоме. «Берегиня» як ім’я для неї та як образ давньої богині — явище новітньої культури. Інші мотиви й підходи до їх тлумачення описано в статті «Значення українських орнаментів у вишивці».